Заснована у XV ст., перевезена у Дрогобич у 1657 р.
Є частиною спадщини ЮНЕСКО
Ех, Дрогобич, вишуканий, чарівний Дрогобич, наш галицький нафтовий клондайк, де на початку ХХ століття шампанського продавали більше, ніж у найяснішого цісаря Франца-Йосипа під боком, у пихатому Відні. Твої вілли і свічка ратуші, твоя вічна, неначе галицька земля, солеварня і дивні символи на фасаді костелу св. Бартоломея нехай сьогодні залишаться на другому плані. Нам сьогодні – до твого найголовнішого мистецького скарбу – до дерев’яної церкви святого Юра. На вулицю Солоний Ставок, 23а. А хто почне сперечатися, так нехай свою правоту доведе. Нам і доводити нічого: неначе медаль на грудях героя, на святому Юрові – архітектурна відзнака. Ромбик в кружечку, знак якості серед історичних місць і будівель, знак приналежності до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. І він у дрогобицької церкви — ще з 21 червня 2013 року. Номінація групова, так, окрім святого Юра, там ще сім українських та вісім польських храмів, але все одно — почесно, престижно і, зрештою, просто приємно. І є ж за що!
Дрогобицький святий Юр – шедевр, і не треба мати ступінь з мистецтвознавства, щоб це зрозуміти. Вистачить очей. І серця.
Розум з уявою теж не завадять: понад півтисячоліття назад ці стіни були дубами у карпатських лісах. Вони шуміли кронами десь між Рожнятовим і Долиною. А потім прийшов їх час – зрубали і поставили з них церкву. Не в Дрогобичі: у крихітному селі Надіїв. Сталося це на межі XV-XVI століть. Будували тризрубну святиню з квадратною навою і двома гранчастими бічними криласами без жодного цвяха, але якраз у цьому дивовижі ніякої: всі карпатські храми будували так само. Дорогим задоволенням для галицьких селян були цвяхи, зробити дерев’яні кілки було простіше і дешевше.
Подруга-дзвіниця, що зараз притулилася до дерев’яної огорожі церковного двору, з’явилася значно пізніше, але все одно ду-у-у-уже давно: у 1670 році. І народилася вона в Дрогобичі: на той час церква з Надіїва вже 13 років як мала дрогобицьку прописку. Її перевезли сюди у розібраному вигляді і зібрали заново на ділянці, котру місту подарував Іван Брошнівський, одружений на місцевій попівні Марухні з Терлецьких. Це було те саме місце, де колись стояв ще старіший дерев’яний храм св. Юра. Він згорів під час нападу на місто чи то у 1648, чи то у 1657 році. Напали тоді на місто загони запорожців під приводом гетьмана Богдана і їхні ситуативні союзники, татари. Зазначимо, що це була нормальна практика того часу: храми купували і перевозили. Чи зібрана заново церква точно повторювала обриси себе ж надіївських часів, сказати важко. За свою півтисячолітню історію храм кілька разів перебудовувався. Остаточного, такого довершеного вигляду споруді надав Григорій. Тесля з Дрогобича.
І вже теж у Дрогобичі, у 1659 році, з’явилося ще одне диво: бароковий іконостас. Який вражає і тепер, через майже чотири століття. Як і непогано збережений стінопис народного маляра Стефана Медицького. Буквально кожен сантиметр інтер’єрів святині вкритий поліхромією. Унікальною поліхромією: і за художніми вирішеннями, і за обраними біблійними сюжетами, і за станом збереження розписи є надзвичайно цінними. Яким уявляли тогочасні галичани Рай, чого боялися у Пеклі, у що були вбрані самі – про все це розказує стінопис, ця Біблія для неписьменних. З XVII століття до наших часів збереглися розписи центрального зрубу (фігури архангелів, сцени з Апокаліпсису та Старого Заповіту) та підкупольного простору.
Найбільше туристам подобається розглядати південну стіну нави: там не лише фігури святих та Акафіст Діви Марії, а й супер-хіт всіх подібних стінописів: Страшний суд з його монстрами, стражденними натовпами і дидактичним впливом на потенційних грішників.
На хрестовині центрального зрубу – цифри «1678», дата виконання стінопису.
Розписи вкривали колись і зовнішні стіни будівлі – от би побачити це хоч на мить. Та дощі і сніги давно змішалися з старими фарбами, змили їх з дерев’яних стін. Нам лишилися тільки залишки ґрунтівки та кілька невиразних плям фарби.
Після відвідин церкви затримайтеся у аркадній галереї, яка тісними обіймами охоплює храм під широким опасанням. Скільки людяності у цій архітектурній деталі, скільки турботи: опасання робили, щоби парафіяни, котрим не вистачило місця всередині храму, не мокли під дощем і не мерзли у засніжені зими.
Храм відкритий для відвідувачів щодня і є частиною місцевого музею «Дрогобиччина».