Яворів туристами не обласканий, а дарма. Цікавинки тут є. Місто щось із своїх принад виставляє напоказ, як-от Святоюрівську неовізантійську муровану церкву з розкішною високою дерев’яною дзвіницею, чи ратушу, стилізовану під цегляну пломеніючу готику європейської Півночі. Щось, навпаки, Яворів приховує – скромний будиночок, на який перетворився улюблений мисливський замочок найвідомішого польського короля Яна ІІІ Собеського. Невелика мурована будівля, котра певний час слугувала в’язницею, знаходиться на території військової частини, куди туристам ходу нема.
А королева всіх архітектурних принад Яворова – десь посередині між цими категоріями. Дозволів на її оглядини брати не потрібно, але й у центрі містечка споруду не знайти. Бо найдавніша сакральна пам`ятка Яворова, дерев`яна церква Різдва Богородиці, знаходиться дещо далі від адміністративного центру, по вулиці Львівській, на колишньому Малому передмісті.
Спочатку на невеликому пагорбі вигулькне сіра мурована брама-дзвіниця серед туй. Далі – садова доріжка з каменю серед дерев. Територія у церкви велика, простора, затишна і дуже зелена. А ось і сама святиня. Низенькі двері на фігурних старовинних навісах, підопасання з відкритого зрубу, стіни, вкриті дрібною лусочкою вертикальної шалівки.
Храм під сірим бляшаним куполом і такого ж за кольором широкого піддашшя на свій солідний вік не виглядає. Але документи сухо підказують, що фундаційну грамоту на спорудження святині видав король Речі Посполитої Михайло Корибут Вишневецький у 1670 році. І відразу закипіла робота. Майстри, яких покликав священик Яків Загаєвич, працювали так швидко, що ще того ж самого року церква Різдва Богородиці була збудована. Напевно, ті будівничі ніколи й не чули терміну “галицька архітектурна школа”, але саме таким є їхнє дітище: чудовим зразком галицького народного зодчества.
Не на пустому місці будували: десь тут вже стояли церкви-попередниці. Є дані. Що дерев’яна церква стояла тут вже у 1572 р. У 1588 р. польський король Сигізмунд ІІІ надав дозвіл на будівництво храму для русинів. Що сталося з ним далі – хто знає. У дерев’яних святинь в ті часи було чимало ворогів: і татарські набіги, і часті пожежі, та й просто невблаганний час.
Церква, збудована у XVII столітті, на початку свого життя була менша, компактніша. Добудували до головного об’єму два бокових крила-рамена за проектом відомого галицького архітектора Євгена Нагірного перед самою Другою світовою, у 1939 році. Так одноверха церква з тризрубної стала хрещатою в плані. Розміри будівлі – 14,8 на 14,3 м.
Сама нава у плані – квадратна. До неї зі східного боку тулиться гранчастий вівтар, дещо вужчий за наву. З півдня та півночі приросли до церквиці бічні рамена made in 1939. Західна частина, через котру і потрапляють до храму віряни – прямокутний вузький бабинець.
Храм діяв до 1960 року. Тоді був закритий – тут облаштували зерносховище. Дуже часто це була голосна назва для партійних бонз: щоб врятувати древні споруди від руйнувань, в них закидували кілька мішків зерна – для проформи. Для порятунку.
Повернули віруючим церкву вже у присмерках агонізуючого СРСР у 1989 році. Зараз святинею опікується одна з греко-католицьких громад міста.
У інтер’єрі вражає високий чотириярусний бароковий іконостас, датований 1671 р. Його бірюзового кольору каркас щедро прикрашає витончена позолочена різьба. Шкода, та всі образи у іконостасі – перемальовані.
Вікна храму прикрашають оригінальні монохромні вітражі-малюнки.
Неподалік від святині стоїть її дзвіниця – струнка висока красуня під куполом-шоломом. На другому ярусі будівлі – велика аркова галерея. Дзвіниця квадратна у плані, її розміри – 4,3 на 4,3 метри.
Цікавим також є саме церковне подвір’я. Піднесений чотирикутний рівний майданчик до вулиці, до долини річки і до сусідніх забудов обривається стрімкими ескарпами – видно церковна територія була складовою частиною міських укріплень. Можна спуститись у високий, обмурований каменем підземний хід, що тягнеться вздовж південного, зверненого до ріки ескарпа. Кажуть, провадив до замку…