Буськ – древня столиця східнослов’янського племені Бужан, яке в давнину називали Божеськ, Боуск, вже у 1096 році мало надійні укріплення, які зробили його справжньою фортецею. І, можливо, Буськ так би і залишився звичайним волинським містечком, якби не ….вода, яка зробила його особливим у своєму роді. У XV столітті йому було надано магдебурзькі права, що свідчило про торгове значення річкового порту на шляху «з Варяг у Греки». А птах – лелека, якого по-місцевому називають «бузьок», і сьогодні присутній на гербі цього чудового міста. Біля поселення об’єднують свої води Західний Буг і Полтва, які разом зі своїми притоками буквально розділили місто на частини і передмістя, що були об’єднані греблями, мостами і каналами. Унікальний гідроландшафт території навколо Буська дозволив свого часу називати це місто «Галицькою Венецією». На міцно укріплених берегах каналів було споруджено велику кількість мостів, яких на середину XIX століття у місті налічувалося аж 68!
Майже посеред водяного простору на високому пагорбі у передмісті Воляни була зведена церква Святого Онуфрія. Унікальний рельєф місцевості добре заховав Онуфріївську церкву на древньому городищі, вона наче узята в облогу старими валами і деревами. Святиня стоїть у центральній частині дитинця колишнього замку князя Давида Ігоревича, що правив на Волині наприкінці ХІ століття. Вали кріпості стрімко обриваються до річок. З плином часу городище часів Червоної Русі перетворилося на цвинтар, рештки якого збереглися біля храму. Місцеві легенди розповідають про таємничі печери, які і сьогодні є під церквою, а появу земляної гори, на якій зведена церква, пояснюють присутністю тут військ Богдана Хмельницького, вітаючі якого козаки кидали на землю свої шапки – так шапками пагорб і накидали.
Коли точно була споруджена церква невідомо. В старих путівниках повідомлялось, що до 1905 року на одному з одвірків церкви був напис про спорудження святині майстром Григорієм у 1645 році. Але потім цей напис зник, і можна зробити припущення, що храм збудували у проміжку 1642-45 років. Дехто з дослідників вважає, що попередню церкву знищили козаки у 1654 році, а цю повторно звели вже наприкінці XVII століття, адже на охоронній таблиці храму вказано 1680 рік.
Канони народної архітектури архаїчного ротондального типу чітко простежуються в конструкції храму, який є дерев’яним, має один верх та складений з двох зрубів. Домінуючий центральний об’єм в плані є квадратним і завершений барабаном з вісьмома гранями. Шоломоподібний купол, що вкриває барабан, завершує багатогранну в плані споруду з великими віконними прорізами, яку прикрашає маківка. Вівтарна частина храму розміщена у прямокутному зрубі східної частини. З протилежного боку до центрального об’єму примикає притвор з відкритим ґанком, що відділений аркою з вирізом. Вівтар і поперечна частина простору опоряджені накриттям на стовпах, яке спирається на зрубну конструкцію з фігурними випустами вінців. Дерев’яна стіна до висоти опасання зроблена з брусів, покладених кількома горизонтальними рядами, а верхня частина зрубу та піддашшя на стовпцях – покриті клинчастими дощечками «гонтями» з поздовжним з’єднанням. Над перекриттям з вирізом в центральному об’ємі розміщені хори.
Головна родзинка храму – іконостас, який датується першою половиною XVIII століття. Символічна межа між небом і землею в цій церкві зроблена з дерева, має п’ять ярусів і прикрашена бароковою різьбою. На жаль, іконостас зберігся не в повній мірі, а лише частково, навіть фрагментарно. У 1838 році храм пережив жахливу пожежу, яка майже знищила верхні яруси. На щастя вцілів намісний ряд та ікони Святого Спаса і Святого Миколая. Враховуючи цінність даної пам’ятки, центральні двостулкові двері іконостаса, що ведуть до престолу у вівтарі, так звані «царські врата», були перевезені з цієї святині до Львова, і сьогодні їх можна побачити в одному із залів Національного музею. Шлях до церкви вказує неочікуваний орієнтир – каплиця, яка вирубана в стовбурі дуба, який мав вік не менше ніж тисячу років. Шість метрів в обхваті цього гіганту дали можливість створити об’єм в капличці. Для фіксації сухий стовбур скріплений металевими скобами, а дах, яким він вкритий, захищає ікони всередині святині. Ідея зробити такий незвичний «вказівник» до храму виникла у 1864 році і до сьогодні зображення Святого Онуфрія в капличці зустрічає прочан і туристів, що поспішають до храму. Дзвіниця біля церкви встановлена у 1758 році і знаходиться там, де колись, згідно «Повісті минулих літ», був вхід до древнього замку. Тринадцятиметрова двоярусна дерев’яна дзвіниця накрита наметовим верхом, має стовпову конструкцію і чудово підкреслює самобутність храмового комплексу.
Дерев’яна церква пережила декілька ремонтів. В останній раз реконструкція була тут проведена 45 років тому. І не зважаючи на те, що з 1945 року церква стояла зачинена, комплекс церковних споруд і сьогодні вражає своїм первинним виглядом. Велич споруди, що домінує над колишнім стародавнім городищем, жодного відвідувача не залишить байдужим.
З кінця минулого століття церква є діючим храмом громади Православної Церкви України, який було внесено до реєстру пам’яток архітектури національного значення.