Церква Святого Духа у Потеличі надзвичайно камерна, затишна, якась домашня. Розміри її зовсім скромні – лише 18 на 7 метрів. Вона розташована за якихось 2 кілометри від українсько-польського кордону, на самих західних теренах України – наочна відповідь всім тим, хто повторює пропагандистські ворожі мантри про те, що Галичина – і не Україна зовсім. Україна, найсправжнісенька, подивіться і переконайтеся самі.
Потелич сьогодні – тиха сільська провінція, захищена від чужих очей та холодних вітрів м’якими зеленими пагорбами Розточчя та горою з багатообіцяючою назвою Городище. Провінція, яка і взимку, і влітку заглядає, задивляється на свої відображення у численних ставках та цілющих джерелах на річечці з сумирною назвою Телиця. Але були часи – і був Потелич містом, яке славилося своїми гончарями та їхніми виробами. Так не випадково сталося: сама Природа подбала про гончарство в цих краях: околиці поселення багаті різними видами глин, зокрема і білою фаянсовою, та білим піском, з якого гарно робити скло. А ще тут добували вапняк та буре вугілля. Такі надра хіба не запорука процвітання у Середні віки?
Назву те місто майстрів позичило у річки – так часто буває. Стоїть на Телиці? Отже, Телич! І літописам він відомий ще з 1223 року. А права міського самоврядування (магдебурзьке право) Телич мав з 1498 року. І тоді, і пізніше у місті діяли і гончарні майстерні, і дві гути, які виробляли скло, і броварня з гуральнею, кілька млинів та фаянсова фабрика. Працювали шевці, ковалі, боднарі, ткачі, кушніри та сідлярі. Хоча так, гончарів було найбільше. У тогочасному Львові подібних спеціалістів нараховувалося 45. У Потеличі — аж 240! Шкода, та до наших часів від гончарської слави поселення лишилися лише рухни двох кахлевих заводів.
Мирне життя міста у 1502 році перепсували своїм нападом татари. Запам’ятайте цю дату. Дерев’яну церкву Бориса і Гліба, яка стояла у містечку, зайди зі Сходу спалили. Потеличу потрібен був новий храм. І будувати його почали ще того ж року. Ви вже здогадалися? Так. Мова про героїню нашої розповіді, церкву Святого Духа. От ми і дізналися дату її народження: 1502 рік.
Зведена на кошти цеху гончарів церква Святого Духа на передмісті Підзамче, тулиться на пагорбі над мальовничим ставком. Під лісом горою, під тим самим городищем… Згадує, напевно, часи, коли поруч з нею стояли комори, у котрих потелицькі майстри зберігали свої вироби: глечики та витончені дзбани, тонкостінні миски та горщики, кринки та макітри. Був тут не лише посуд: майстри виготовляли також теракотові, прикрашені рельєфами та вкриті кольоровою поливою кахлі для печей, копилки, іграшки-свистульки.
А в самій церквиці були інші скарби: ікони, виконані місцевими майстрами-малярами, стінописи – та безцінні першодруки. З XVI століття у невеликій книгозбірні були «Апостол» першодрукаря Івана Федоровича та «Бесіди Василя Великого». З XVII століття – “Тріодь цвітна”. Стінописи церкви, написані чи то у 1620-1640 роках, чи то на початку XVIII століття (історичні джерела подають різну інформацію), збереглися – тому обов’язково скористайтесь нагодою зазирнути досередини храму.
Архітектори вбачають у абрисах святині овертони бойківської архітектури — саме бойки любили прикрашати свої церкви ступінчасто-пірамідальними дахами. Святиня кілька разів змінювала свій вигляд: вже у 1718 р. її реставрував майстер Казимір Домінікович. Напевно, був зовсім ще молоденьким: бо він же зазначений реставратором храму і в 1736 та 1753 роках, коли ремонтував тут піддашшя та двері. У підсумку нашарувань за пів тисячоліття маємо чудове поєднання різних традицій – галицькі мініатюрні розміри, бойківський східчастий верх над навою і волинський купол над вівтарем.
У 1923 р. під час ремонту прегарні ґонтові верхи на храмі замінили на бляху. Зняли її вже радянські реставратори у 1970-1972 роках. Тоді ж було відновлено і цінний стінопис храму.
З червня 2013 року тризрубна двоверха Святодухівська церква у Потеличу – об’єкт з престижного Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У номінацію “Церкви Карпатського регіону” вона потрапила у компанії з ще сімох українських та вісьмох польських дерев’яних храмів. Шкода, що після того вирізали старезні дерева, що довкола церковці могутнім корінням укріплювали схили пагорба.
Якщо Телич, котрий з часом став Потеличем був містом, то й храмів він мав чимало. Зараз має три: дві церкви та римо-католицький костел. А ще століття тому в поселенні лише дерев’яних храмів було аж три. Шкода, що не зберіглися всі три. Добре, що дійшла до нашого часу хоча б Святодухівська церква.