Гармонійний храм звели на південь від центру Тухольки та неподалік дороги до сусіднього села Климець у середині ХІХ століття. До 1980-х це був головний гостинець на Закарпаття – через історичний Старий Верецький перевал. Джерела розгублено подають відразу дві ймовірні дати: це могло статися або у 1845-му, або у 1858-му. Хоча, храм має виразні архітектурні форми, притаманні століттю сімнадцятому. Міцна традиція?
Дзвіниця, вічна сусідка дерев’яних наших храмів, збудована ще пізніше – у 1862 р. Її датування можна побачити на надпоріжнику дверей споруди. Вона має два яруси, квадратна у плані, а верх у неї – восьмибічне шатро з ліхтарем та маківкою. Зараз дзвіниця теж під бляшаним верхом.
Кілька секунд пошуків у інтернеті виведуть на екран чимало архівних видів храму в Тухольці. Який же він був гарний! Навіть на світлинах середини ХХ століття, у самий розпал СРСР, святиня була дерев’яною від найнижчих брусів зрубу – і до трьох ґонтових верхів. А ці вкриті лусочками ґонту заломи, ці оборки-опасання – якщо порахувати їх всі разом, матимемо аж шість рядів. Гарно було.
Не дарма церкві симпатизували тодішні королі бескидських вузькоколійок і дрімучих карпатських лісів – барони Грьодлі зі Сколе. Вони допомагали парафії у Тухольці аж до 1939 року, поки радянська влада не заявилася у цих краях.
Совєтам потрібні були Бескиди, а от барони і церкви потрібними не були, яка з них користь? Ще кілька років Успенська церква була діючою, та 8 серпня 1961 році її закрили. І лише наприкінці вісімдесятих люди ще боязко, невпевнено почали знову повертати споруді її сакральне значення. Спочатку у січні 1988 року провели на сусідній річці Водохреща. У квітні того ж року на пасхальні свята прийшли на церковний двір святити паски. Нарешті, 29 травня 1988 року відбулася перша служба у стінах дерев’яного храму. Той рік був вагомим для віруючих СРСР: усюди відзначалося тисячоліття прийняття християнства Київською Руссю. Свого священика Тухолька ще не мала, тож сюди приїздили отці з інших населених пунктів. А 20 листопада 1988 р. храм отримав і пароха – Олексія Юрійовича. Вся бурхлива історія того пам’ятного року викарбувана на таблиці, що прибита до великого металевого хреста поруч з храмом.
Зараз природня краса дерева захована під бляхою. Навіть попри те, що бляха ця є спокійного сірого кольору і не блищить, як популярний серед селян нітрид титану, втраченого якихось 50 років тому ґонту дуже шкода. Будемо сподіватися, що у металевій одежині дерев’яна церква вистоїть і переживе таку наругу над естетикою і гармонією. Адже справжнє дерево зараз можна побачити хіба у найнижчій частині зрубу. Опасання і верхи під металом, а стіни вкрили вертикальною шальовкою з дощок.
Храм дуже гармонійний – навіть попри дещо нехарактерну для Бойківщини форму куполів. Через це у церкви цікавий силует та пропорції.
До вівтарної частини церкви була прибудована ризниця. При вході до святині, нависаючи другим ярусом над бабинцем, збереглася витонченої краси емпора – галерея, оточена аркадами. Як правило, емпори в наших краях влаштовувалися або для жіноцтва, або для церковного хору. Підйом на цю красиву галерею – по зовнішніх дерев’яних сходах.
Нава храму квадратна у плані. Над нею – четверик з заломом. А на ньому – восьмерик. Теж з одним заломом. Вже вище починається ліхтар та купол. Вівтарна частина Успенської церкви теж у плані є квадратом. А над опасанням змінює форму на п’ятибічну з восьмериком на два заломи.
Поруч з храмом збереглася табличка: “Въ рочницю заложеня читальнъ заведенія брацтва найсв. тайнъ. та запровадженя загальной тверезости въ день св. о. Николая 1895 р. Памятникъ сей поставили зъ вдячности ку г: Богу члены сихъ товариствъ”.
Кілька років тому за якихось 200 метрів від “старої” Успенської церкви в Тухольці виріс новий дерев’яний храм, присвячений святому великомученику Йосафату у стилі a la Бойківщина, але під верхами з лискучого “модного” булату. Його куполи маяками сяють, подають сигнали автівкам, які мчать і мчать по сусідній трасі Київ-Чоп. Три лискучі маківки вигулькують на кілька секунд на вершині пагорба за кілька сотень метрів від траси – і знову ховаються серед скромних ще тут карпатських вершин. Здається, таким чином Тухолька посилає сигнали S.O.S., тільки ж хто їх почує?