Якщо говорити про сакральні пам’ятки архітектури у кінематографічних термінах, то головні партії завжди дістаються храмам, а от їхні дзвіниці – вічні виконавиці ролей другого плану. Та є на Галичині село, де подібна аналогія не спрацює. Бо власне святиня тут досить типова і скромна, з верхами, захованими у таку шкідливу для дерев’яних споруд бляху. А ось дзвіниця під ґонтовим дахом – справжній шедевр народної архітектури.
Мова про Ясеницю-Замкову, звісно. Дарма наївні туристи видивлятимуться за вікна своїх автівок тут, між Старим Самбором та Туркою, сподіваючись уздріти у Ясениці-Замковий хоч якісь фортифікації. Назва ж така багатообіцяюча! Та замку у цьому бойківському поселенні немає, проте є вона – королева всіх дерев’яних дзвіниць Львівщини.
І місце у неї – воістину королівське. Ясениця-Замкова – це вже справжні Карпати, гори тут піднімаються стінами навколо розтягнутих вздовж річкових долин сіл. Але часом і у селах трапляються пагорби. От на вершині одного такого пагорба-трона і поставили у ІІ половині XVIII століття це диво народної інженерії з витонченими арками. Ймовірно, сталося це близько 1767-1779 рр., понад 240 років тому. Тоді вона була “три в одному” – і брама, і дзвіниця, і каплиця. Дзвони скликали віруючих до молитви, а молилися тут же, у дзвіниці, на її другому ярусі.
Село ж старовинне було (перші згадки ще чи то за 1510, чи то за 1538 рік), чимале – як йому без храму було. Та на цілу церкву коштів у бойків, напевно, не вистачило. От і обмежилися на перші сто з гаком років дзвіницею-каплицею.
За місцевими легендами, дзвіниця народилася не в Ясениці, хоча теж в Карпатах. Начебто перенесли її сюди з села Ісаї сусіднього Турківського району. Про те, що дзвіниця справді мандрувала, можуть свідчити марки-зарубки, якими пронумеровано кожен брус. Чи не дивовижний збіг: практично всі дерев’яні храми Бойківщини зараз замучені бляхою та іншими сучасними будівельними матеріалами. І лише Михайлівська церква у Ісаях та дзвіниця у Ясениці-Замковій зберегли автентичну ґонтову покрівлю. Дивишся на ці дерев’яні лусочки – і душа відпочиває, а серце радіє. Споруда створена без жодного металевого кріплення – на зрубових замках та кілочках-тибликах. Лишень хрест на маківці – кований. Такими були колись всі наші церкви. Такими б і мріялося побачити їх у майбутньому, коли рівень патріотизму і освіченості нарешті зрівняється з бажанням селян “покращувати” все нітридом титану.
Триярусна дзвіниця виглядає воістину монументально, неначе башта давнього дитинця. Хоча за розмірами вона досить скромна – лише 14 метрів заввишки. Весь фокус в правильних пропорціях. У плані споруда – квадрат розміром 6 на 6 метрів, та кожен наступний ярус зроблено вужчим за попередній. Два нижніх яруси оточено традиційно-бойківськими аркадними галереями. Третій має невеликі арочні отвори-голосниці – вони лише посилюють подібність будівлі до замкових веж з їхніми вузенькими вікнами-бійницями. Завершує цю гармонію широка багатокутна низько-наметова баня, увінчана маківкою з кованим хрестом.
Перший, найнижчий ярус використовували у давнину як вїздну браму, згодом як комору. Не лише для старих ікон чи церковних хоругв. Зберігали тут навіть мед із церковної пасіки. Два низьких аркових отвори надійно зачиняються потужними ворітьми із грубезних дощок. На наступному ярусі дзвіниці була – ми вже про це згадували – каплиця. Вона носила ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Коли будували нову церкву, у цій капличці поміщалось на Службі Божій все село! В несподівано високому і просторому інтер’єрі є місце навіть для балкону-хорів! А власне дзвони висять на потужних кроквах – бані третьому ярусі дзвіниці, куди провадять незвичні сходи, змайстровані з роздвоєної верхівки ялини. Один зі дзвонів зафундований з Америки у 1930-х роках ясеневицькими заробітчанами.
А от та церква, котра зараз стоїть поруч з дзвіницею, звідки вона тоді, запитає допитливий турист. Чималий хрещатий у плані храм Собору Святого Архистратига Михаїла набагато молодший за сусідку. Власне, на це натякають і вікна церкви. Вони великі, такі почали з’являтися у нашій архітектурі вже у новітній час, коли скло перестало бути предметом розкоші. Святиню збудували у 1903 році за проектом Василя Нагірного, уродженця Бойківського Підгір’я і найвідомішого архітектора храмів східного обряду в усій тодішній Галичині. Будували не на пустому місці: раніше тут стояла старіша і скромніша триверха церква у бойківському стилі. Стиль цей легко запам’ятати і впізнати завдяки “оборкам” опасань та кількох (найчастіше трьох) заломах на пірамідальних верхах. Сучасну ж церкву архітектор звів у модному тоді гуцульському стилі, творчо опрацювавши його у дусі тогочасної сецесії. Простора, хрещата у плані, з елегантними випусками вінців під опасанням та різьбленими хорами в інтер’єрі. Майстерно декоровані «ялиночкою» двері містять поруч себе невелику металеву пластинку з гербом Русі – Левом і написом «Товариство взаємних убезпечень «Днїстер». Знак того, що храм убезпечний страховою компанією, котру, до речі, заснував і очолював сам же Василь Нагірний :).
Диво-дзвіницю ґрунтовно реставрували у 1970 році львівські архітектори Іван Могитич та Ігор Старосольський. Зараз у споруді діє невеликий музей з селянським реманентом, старими меблями, іконами та вишитими хоругвами, гасниками для запалювання і гасіння свічок на люстрах-павуках, навіть унікальні, теж повністю дерев’яні калатала-деркачі. але у нього немає сталого розкладу чи ціни на квитки. Якщо пощастить дістати у церкві ключ – музей ви побачите. А ні – на жаль, залишиться лише запам’ятати, яка вона – найгарніша дзвіниця Бойківщини.