Краєзнавці та допитливі туристи вже подумки прощалися навіки з церквою святого Микити у селі Дернові біля Кам’янки-Бузької на Львівщині. Вже оплакували сумну долю однієї з найстаріших дерев’яних святинь Галичини. Ті сльози церква не бачила – але плач самої Природи затікав їй під трухлявий ґонт дощем, морозив снігом взимку. Через проплішини у даху до храму зазирало сонце, немов із знущанням вкидувало у інтер’єр жменю сонячних зайчиків. Дивись, стара, навколо вирує життя, а тебе у ньому вже нема. Тебе всі покинули. Нікому ти не потрібна.
Та чорні хмари, які збиралися над прегарним древнім храмом, вітер змін відніс кудись за обрій. Як там у Біблії кажуть? “Все так не буде”. Все буде краще.
Захована серед розлогих патріархів-ясенів, крихітна, дуже компактна Микитинська церква у Дернові – практично еталон народної архітектури. Збудована вона з соснових колод – тут, на півночі Львівщини, сосен багато. Широке піддашшя, що оббігає церквицю по периметру, захищало парафіян у час негод. Під ним можна було сховатися від дощу чи буревію. Піддашшя гармонійно горизонтально членує обсяг пам’ятки.
Розміри тризрубного одно купольного храму мініатюрні – лише 13,5 на 6,3 метри. Для цього випадку важко підібрати правильний епітет – “рідкісний” чи все ж “унікальний”? Хай там як, але дуже нечасто маємо святині, не спотворені пізнішими при- та перебудовами. У Дернові саме така – не спотворена. Ані страшненьких веранд, ані ризниць – все таке і в тих формах, яким було у 1666 році. Понад 350 років тому. Дата викарбувана на одвірку будівлі.
Дивовижею є і місце, у котрому виросла тритзрубна і одноверха красуня-церквиця. Давні майстри вибрали для неї природній п’єдестал-пагорб над невеликою річечкою Кам’янкою. Так, щоб здалеку було видно.
У період між двома світовими війнами греко-католицькою церквою опікувалася родина власників села, поляків за походженням Вислоцьких. Та останнє богослужіння у споруді відбулося у вересні 1939 року. Далі почалася ера СРСР. У віруючих святиню відібрали – вічна історія.
У 1977 році стару церкву відреставрували на гроші, зібрані за марки Товариства охорони пам’яток архітектури (люди за 50 мають ще пам’ятати такі ініціативи з своїх шкільних часів). Зняли бляху, накрили дах і купол ґонтом – як і має бути. Тільки от “має бути” у випадку ґонту – це коли він колотий та висушений. За всіма старими технологіями. На це команда реставраторів на чолі з архітектором Борисом Кіндзелевським чи то часу, чи то ресурсів не мала. Тому ґонт поклали пиляний. І влаштували у відреставрованій будівлі музей села. А поруч з пагорбом збудували дитячий садок. І якщо навколо інших древніх храмів стояли хрести, що вросли від старості у землю, у Дернові споруду оточували дитячі каруселі, дерев’яні скульптури казкових героїв та гірки. Ідеологічно невитримана сусідка чомусь не збентежила радянських зодчих: ну стоїть собі церква-музей і стоїть, що нам до неї, нам будівельників комунізму треба вирощувати. Тим більш, і музей у дерев’яній святині довго не затримався. То ж навіщо дарма простоювати, як у її приміщенні можна влаштувати склад старих дитсадочкових меблів. От і стояли у наві перекошені шафки.
Та з часом занепав і садочок. Дітей в селі меншало, нікому було крутитися на каруселях поруч з храмом, нікому сміятися з дерев’яного Івасика-Телесика, що летів у свій казковий вирій верхи на гусях-лебедях. Та й храм у Дернові ще у 1930-х роках збудували новий – велетенський, мурований, ніби всупереч тенденціям урбанізації та відмирання села. Ніби безжальні крила глобалізації не віднесли з Дернова молодь по сусідніх райцентрах.
І садок занепав, і пиляний ґонт сподівань не виправдав: вже за два-три десятиліття дах церкви зогнив і почав протікати.
До нової реставрації дожити церкві, здається, не вистачило б сил. Але ж дожила! Хоча саму лише проектну документацію на відновлення виготовляли шість років — з 2010-го по 2016-тий. А з серпня 2016 р. закипіла робота. Мільйон гривень для неї збирали всім миром. У квітні 2018 р. храм знову перетворився на красеня. Його почали включати у туристичні маршрути. Тож все у Дернові буде добре. І так і має бути.