Сама дорога сюди є вже радістю. Гори! Карпати! Простір! І ніяких інфраструктурних проблем: від справжнього українського автобану, траси Київ-Чоп, неймовірну дерев’яну церкву Собору Пресвятої Богородиці (1838) у шляхетському селі Матків Турківського району Львівської області відділяє лише трохи більше як 2 кілометри. Їх теж не доведеться долати по бездоріжжю – приємний бонус для тих з мандрівників, котрі звикли добиратися через терни Укравтодору до зірок української архітектури. А триверха бойківська святиня у Маткові – найсправжнісінька зірка. Вона з червня 2013 року увійшла до престижного Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – своєрідного “Оскару” для пам’яток архітектури та природи нашої планети. Щоправда, до елітарного списку храм взяли з умовою: необхідно зняти бляху зі стін святині. Таку відзнаку надають лише тим цікавинкам, котрі представлені у автентичному вигляді. І якщо номінація називається “Дерев’яні церкви карпатського регіону Польщі та України” – треба відповідати назві. Бути – все правильно – дерев’яною. Та поки що процес дебляхизації у Маткові пробуксовує. Ми навіть здогадуємося чому: час сповільнює свій хід біля бескидського шедевру.
Саме містичне у цьому дивовижному храмі – його позачасовість, відірваність від сучасної метушні. Навіть близькість до шумної автостради не заважає почути себе у якомусь казковому варіанті минулого, де немає проблем, а є краса і гармонія. Може, ця камерність і домашність бойківської красуні виникла тому, що будували її переважно тендітні жіночі руки? За сільськими переказами, у 1830-х багато з матківських чоловіків змушені були стати рекрутами у цісарському війську. Жінки села дуже чекали повернення синів та чоловіків – і створили храм-молитву, храм-прохання до вищих сил: поверніть наших рідних додому. Живими. Маєте знайомих Матковських? Це були їхні предки.
Легенді суперечить факт: історія зберегла імена матківських зодчих: Івана Мельниковича та Василя Іванковича.
Бойківських святинь в Україні – сім десятків. Переважно по Турківщині та Сколівщині. Найкрасивіша з них – у Маткові. Погляньте на неї та вдихніть на повні груди заспокійливий аромат хвої, мружачись від сліпучої бляхи. Пройдіться навколо споруди по м’якому килиму з ялинкових голок та густої трави. Зрадійте, що Україна здатна здивувати світ своєю архітектурою – пишатися Батьківщиною дуже корисно для психіки, тим більш у такі непрості часи. А бляха – бляха колись зникне з цих рясно оперезаних піддашшями стін, віримо в це – бо так буде правильно. Бо і парох у Маткові – теж правильний. Василь Дригинич вже зробив маленький подвиг, коли відмовив паству від покриття верхів храму ядучим нітридом титану (а селяни вже навіть купили цей булат!). Він же врятував стіни пам’ятки від вагонки. Поволі селяни зрозуміють, що парох і ЮНЕСКО – праві. Он вже і огорожу навколо храму замінили на автентичну, дерев’яну – замість старої залізної сітки.
Селяни просто ніколи свій храм під ґонтом ще не бачили: матовою оцинкованою сталлю церкву вкрили ще у міжвоєнний час, за Польщі. Тоді ж підняли будівлю на бетонний підмурок – щоб не замокала, та влаштували тамбур-веранду перед бабинцем.
Якою могла бути юнесківська святиня, дай селянам волю, видно по матківській православній церкві. Видатний верховинський зодчий Лука Снігур мабуть не впізнав би свого творіння з 1900 року. Вона на сусідньому горбку, недалеко – закута у блискучу бляху сяє як космічний корабель, подає у космос сигнал SOS, та тільки не чують селяни сигналів. Люблять яскраве та блискуче.
Та повернімося до бойківського шедевру. Церква грає першу скрипку, а її супутниці, триярусній квадратній дзвіниці, уваги від туристів дістається менше. А дарма, це теж міні-шедевр, з кількома кімнатками всередині та балкончиком-казальницею зовні. Дзвіницю поставив у 1924 р. карпатський майстер Михайло Веклич.
Якщо пощастить, зазирніть всередину – посидіти на старих лавах, роздивляючись іконостас з різьбленими царськими вратами, бічними вівтарями зі зворушливими ктиторськими написами і стінопис (кінець ХІХ ст.).
В історії церкви є чорна пляма завдовжки у кілька десятиліть: після Другої світової святиня стояла нечинна. У 1989 рр. коли Радянський Союз тріщав по швах, храм повторно освятили під титулом св. Дмитрія і віддали місцевій греко-католицькій громаді. Чому нова назва? Все просто: Собор Пресвятої Богородиці відзначають 8 січня. Сніг того року позамітав всі шляхи до церкви – і єпископ зміг прибути на освячення аж за кілька місяців.