Добрівляни – довге «як бойків світ», мальовниче і досить багате село, що розкинулось на Стрийсько-Жидачівській рівнині Передкарпаття. Тут, недалеко від мурованої церкви, у тіні вікових ясенів розташований справжній скарб – церква Воздвиження Чесного Хреста. Рідкісний лаконічний класично-архаїчний тип храму зачарує вас. Це невеличкий двотрубний безверхий храм, кожен зруб якого покритий двосхилим шатровим дахом з причілками. Церква належить до пам’яток архітектури національного значення.
Але про все по-порядку. Точної дати побудови церкви ви не знайдете. Історія розповідає, що на тій частині села самотньо жила колись поважна пані Анна і зафундувала у цій мальовничій місцині невеличку церкву у 1629 р., де молилась Господу і припадала до Святого Хреста. Підтвердженням дати побудови первісної церкви є храмова ікона Добрівлянської Божої Матері, яку реставратори датують 1590-1610рр. Її можна побачити у новій церкві Петра і Павла.
За заповітом родина поховала цю боголюбиву жінку біля самого входу у церкву. У XVIII ст. родина фундаторки додала грошей і добудувала другу, трохи більшу і ширшу, частину церкви. Могилу перенесли у лівий бічний вівтар нової нави. У 2012р під час реставрації церкви і її підвалин реставратори наткнулись на це обкладене цеглою поховання. Отже, найімовірніше початок XVIII ст. (1738р.) це є дата добудови і освячення церкви у тому вигляді, в якому вона є сьогодні.
Вся церква має два яруси. Над першим ярусом по периметру церкви є опасання, що спирається на фігурно тесані стовпи і утворює галерею. Двері входу у храм обрамлені масивними одвірками. Стіни над опасанням вертикально шальовані дошками, а під опасанням можна бачити не прикриті потужні бруси зрубу.
Саме опасання храму покрите ґонтом і має цікаву ринву – дерев’яну, суцільно тесану, яка кріпиться на гаках, виготовлених з кореня ялини. Дах і кругла ліхтарна середини його гребеня вкриті драницею. Первісно підвалини храму стояли просто на землі. Під час останньої реставрації 2012р. церкву поставили на фундамент, стягнули стіни і сьогодні храм стрункий і міцний.
Інтер’єр церкви є цікавим і незвичним. Потрапити всередину можна через двері паламарниці – службової частини за вівтарем, де колись зберігався одяг священика і все церковне начиння. Сьогодні храм є своєрідними музеєм ікони та предметів церковного вжитку. Тут є іменні ікони, даровані і підписані меценатами, є віднайдені та реставровані хоругва з образом Св. Онуфрія і фана з зображенням Страстей Христових. Вік цих скарбів майже два століття. У храмі немає вівтаря – від нього залишились лише Царські ворота. А на бантині – балці під стелею, яка не є характерною для українських храмів, сьогодні встановлено ікони помісного ряду та розп’яття. Більшість ікон хоч і є старовинними, проте не належали цій церкві.
У південно-західній частині церковного подвір’я знаходиться напрочуд маленька та зграбна квадратна у плані, каркасна дзвіниця. Вона є ровесницею первісної церкви. Перше враження, що це верхня частина з підсябиттям від колись високої оборонної вежі-дзвіниці. Але, підійшовши ближче, можна розгледіти, що від нижнього основного зрубу залишився лише один пояс, опертий на вже сучасний фундамент. Тобто первісно будована дзвіниця була трохи вищою.
Дзвіниця має складну двошарову конструкцію каркасів. На внутрішньому каркасі кріпились дзвони, а на зовнішній спирався шатровий дах і всі декоративні елементи. Сьогодні дзвіничка під старезними ясенами виглядає як декорація до давньої казки. До 1939р на ній було три дзвони. Один з них до нині лунає над селом біля мурованої церкви, а два інші, за оповідями старожилів, заховані у полі біля села і поки не знайдені.
І ще одна маленька цікавинка є на церковному подвір’ї – це хрест і резервуар для свячення води, фігурно витесані з каменю. Проте вони використовуються греко-католицькою громадою лише раз на рік – на храмовий Празник.