Кугаїв і сам ховається від жвавої стрийської траси серед зелених пагорбів, мов грибочок у лісі. І тризрубна Богоявленська церква у цьому маленькому (колись — понад пів тисячі, зараз 171 житель за останнім переписом населення!) селі на Пустомитівщині така ж казкова. Серед вікових лип, на зеленій галявині — автентика серед автентики (де дивилось ЮНЕСКО?). Крихітна, немов іграшкова – і важко повірити, що це справжній серйозний храм. Скільки ж віруючих може поміститися у цьому мініатюрному бабинці, чи буде де розвернутися священику, а якщо ще хор – це і маса інших подібних питань народжуються в голові при першому ж погляді на цю дюймовочку серед дерев’яних церков Львівщини. На якісь з них можна відповісти сухими цифрами: наприклад, що площа храму – лише 75 квадратних метрів (що в наш час мало не лише для культової споруди, а й для середньостатистичного приватного будинку), 10 метрів у довжину, 7,5 у ширину. Для нас – мізер. Для селян – ополян, котрі і зводили споруду в останні роки XVII століття – цілком достатньо. Завершена трьома шпилястими наметовими верхами, за стилем — як бойківська, але зруби не ялові, а дубові, та й мініатюрні розміри — як опільська.
Датування зазначене на одвірку: 1693 рік. Мініатюрні віконечка виключно на південному фасаді натякають про давніший час побудови або про надто міцні традиції – так вже давно не будували в кінці XVII віку.
До ХХІ століття Храм дожив майже без змін. Всього лише під час якогось з ремонтів за ці 300 з лишком років прибудовано до північної стіни вівтаря крихітної святині ризницю. Вона вийшла більшою за вівтарну частину — просто збудувати її меншою за вівтар було б важко, такий він малий. В радянські часи церкву зачинили, як і в сусідніх селах. …Під час маневрів голова колгоспу додумався завалити церковцю важкою військовою технікою. Вже обмотали тросами, чекали “атмашкі”. Приїхав командир, походив довкола і сказав: “”Я етава нє строіл, і разрушать нє стану. Атцепляй!” От тільки стан церкви-перлини був вкрай катастрофічний, ґонт даху вимагав заміни. Хоча і останній з ремонтів був не за царя Тимка: селяни ремонтували свою зачинену церковцю двічі — у 1960-х та 1985 р. Таємно вночі прибивали новий ґонт: боялися проблем з партапаратом. На жаль, ніхто тоді не підказав – ґонт треба не пиляти, а колоти…
У 1989 р. церкву пофарбували зовні коричневим кольором, а всередині стіни вкрили простеньким розписом. За короткий час храм тріумфіально відродився, на хвилі піднесення селяни звели ще у Кугаєві більшу муровану церкву, на якій зосередили всі ресурси і зусилля. А далі — криза безгрошів’я і малолюддя… Старий храм лишився покинутий, немов очікував неминучого кінця.. Та пропасти старовинній перлині народного зодчества не дали небайдужі кугаївці, Андрій Салюк, голова Львівської обласної організації УТОПІК, та громадська ініціатива “Врятувати церкву в Кугаєві” (діє з 2012 р.).
Рятують покроково: спочатку встановили сигналізацію, пізніше (2017) перекрили пірамідальні дахи церкви паропроникною плівкою, яка дозволяє деревині дихати і не пропускає всередину руйнівні для іконостасу дощі та сніги. Потім у 2018-му вдалося покрити триярусну каркасну дзвіницю (кінець XVII ст.) свіжим ґонтом.
Чому взялися реставрувати дзвіницю, а не церкву, чому такий дивний порядок дій? Якраз логічний: негоди і волога зробили свою чорну справу. Статус пам’ятки архітектури національного значення зовсім не гарантує сільським церквам хоч якусь фінансову підтримку чи фахову реставрацію. Богоявленська церква занадто довго стояла безпорадною руїною. Покрівля храму і частково стіни повністю згнили. Ґонтинки даху розсипаються при легкому до них доторку — струхлявіли, зігнили. Зруб поточений короїдом. Через часті підтоплення храм сильно підсів. Потребують негайної заміни дубові підвалини будівлі. Один невірний порух — і є ризик пам’ятку втратити. Тому з кугаївською церквою фахівці-реставратори працюють обережно, філігранно, щоб не зашкодити.
Якщо у 2010 році, згідно проектної документації, на порятунок церкви потрібно було 3,3 млн гривень, у 2017-му році експерти називали вже суму в 5,5 млн гривень.
Всередині храм теж дивував – все таке старовіцьке, ортодоксальне — до прийняття львівською єпархією Унії лишалось ще сім років. Чудовий бароковий чотириярусний іконостас майстри переробляли кілька разів. Окремі його частини датуються 1702 р., інші з’явилися на століття пізніше, у 1806-му. Імена художників невідомі – це були прості народні майстри. Знизу вгору: предел, намісний ряд, празниковий, апостольський та пророчий. Якісь з ікон – із залишками позолоти, на інших вже ледве розбереш, хто зображений – волога і тут нашкодила. І все це серед різьбленого листя аканту, соняхів, виноградної лози та декоративних орнаментів. Цікавий намісний ряд — дияконські двері лише оді — на другі не вистачає ширини нави. Та й ці дияконські врата з архангелом Михаїлом викрали у 2011 р. Цікава ікона Богоматері-Одигітрії у характерному для Галичини XVI-XVIII ст. стилі: частково посріблена з нанесенням шафронового лаку. Через це здається, що образ покритий золотом. Влітку 2020 р. було вирішено передати іконостас у реставраційні майстерні для відновлення. Він повернеться у свої пенати вже в оновлену, відреставровану церкву. Віримо, що буде саме так.