Невелике містечко Меденичі, що витягнулось по обох берегах річки Летнянки на бойківськім Підгір’ю, відоме ще з 1395 року. У той рік у поселенні зупинявся на постій польський король Владислав Ягайло.
Здавна на території села було дуже розвинене бджільництво, що ймовірно вплинуло на виникнення назви, адже саме «мед» був основою економічного життя села у давні часи. Навіть сьогодні на прапорі та гербі Меденичів можна знайти бджіл та вулики. Кажуть, що бджоли одного разу мужньо врятували село від нападу татар. У наш час дізнатися про традиції розвитку бджільництва на Дрогобиччині можна під час щорічного Фестивалю Меду, що проходить тут. А ще, крім меду, містечко було відоме своїми плантаціями хмелю, який вирощували тут здавна.
Оскільки біля села була велика кількість природних джерел з кришталево чистою водою, хміль і смачна вода дали можливість братам-юдеям Йозефу та Мауріцію Колишерам відкрити тут у XIX столітті броварню і влаштувати виробництво пива та содової води. Продукція цієї броварні виявилася настільки популярною, що її почали експортувати до цілій Європі. Традиції пивоваріння не припинялися і в радянський час, але, на жаль, зараз пивне минуле містечка занепало і чекає на своє відродження.
У часи середньовіччя Меденичі були частиною Самбірської королівської економії, в той час селище було повністю обнесено парканами та валами. Серед таких укріплень розбудували свій маєток магнати Мнішки. Деякі джерела повідомляють, що у 1604 р. тут гуляли гучне весілля Марини Мнішек і майбутнього московського царя Дмитра Івановича (Лже Дмитрія І). На жаль, маєтності цієї родини не збереглись, на їх місці пізніше було побудовано в’язницю і будівлю суду.
Але головною і визначною пам’яткою селища є дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці. В архівних документах села зафіксовано, що попередниця сучасної церкви була збудована ще у 1589 році і освячена на честь Святої Параскеви. Згідно напису на одвірку південних дверей, існуюча дерев’яна церква збудована у 1644 році, а вже у 1660-му вона отримала привілей від короля Яна ІІІ Собєського. Прості і масивні форми будівлі одразу захоплюють погляд, а ґонтове накриття вказує на її давність. Святиня належить до тризрубних безверхих церков і є однією з найцінніших і найцікавіших на Передкарпатті.
Меденицька церква Успіння Пресвятої Богородиці вражає оригінальною архітектурною композицією. Не маючи звичних верхів, вона подібна до стародавніх дерев’яних храмів, які називають храмами хатнього типу. Самобутнього вигляду церкві надає горизонтальна композиція, яка посилена кількома факторами: розширеними прибудовами за віссю храму вівтаря та бабинця, що робить будівлю візуально довшою; прибудованим у 1820 році до бабинця присінком, а до вівтаря – ризницею; спільним та видовженим дахом центрального і західного зрубів; оформлення широким піддашшям всієї споруди разом з прибудовами, а не лише трьох її зрубів.
Раніше церква мала ще аркаду-галерею навколо бабинця і присінка, і це було її додатковою родзинкою. Але у 60-х роках XX століття галерею зашили дошками з метою отримання додаткового приміщення, що у свою чергу, позбавило храм ажурності та легкості. Двосхилий дах нави, що видається дещо вищим, вінчається на гребені ліхтарем з маківкою, які покриті бляхою на відміну від інших дерев’яних елементів споруди. І це чудово, що унікальне ґонтове покриття не замінили, як це зараз модно, суцільною бляхою, адже саме ґонтовий дах – це головна родзинка храму.
На центральних дверях можна побачити намальовані фігури двох святих. Це один з перших богословів християнства Святий Апостол Павло, зображений зі своїм атрибутом – мечем та один з найближчих учнів Христа, місіонер Святий Апостол Петро, що тримає в руках ключі Небесного Царства. А поруч, біля вікна, на стіні є картина з надзвичайно рідкісним іконографічним сюжетом – Ісус Христос посеред бурхливого моря стоїть перед рибалками. Подібне зображення Христа зустрічається вкрай рідко, що надає цій картині особливої цінності.
Цікава місцева легенда стверджує, що цей храм за всі роки небезпеки не брали ніякі негаразди. Церква вцілила завдяки святості, яка і донині береже цю перлину галицької архітектури від біди.
Дзвіниця, як і церква, побудована з дерева, датується XVII століттям і має два яруси. Храм належить громаді Православної Церкви України і разом із дзвіницею є унікальним зразком традиційної галицької архітектури, що внесений до Державного реєстру національного культурного надбання України.
Поруч старого храму, наприкінці 1930-х років міщани почали зводити новий, мурований – за проектом Льва Левинського. Встигли тільки фундамент – прихід «совітів» перервав будову на довгих півстоліття. За Незалежності храм завершили – згідно старого проекту .