Шеститисячне Сколе тільки з вікна автівок, що пролітають по трасі Київ-Чоп може здатися нудним і нецікавим. Тут є і цікавезний необароковий палац баронів Грьодлів, володарів карпатських вузкоколійок на межі ХІХ-ХХ століть, і скромна неоготика костелу Скорбот Діви Марії, і симпатичні будинки у стилі польського романтизму, і неокласика районної бібліотеки (колишнього будинку спортивного товариства “Сокіл”), і кілька дуже гідних зразків радянського модернізму. Та найстаріша пам’ятка міста – дерев’яна бойківська церква святого Пантелеймона, відроджена з попелища неначе фенікс. Про неї і поговоримо.
Від вокзалу, серця карпатського містечка, до неї і кілометру не буде. Тризрубний триверхий храм розташований лише в кварталі від центральної вулиці Данила Галицького і затишного скверу Т. Шевченка, затиснутий у кут між вулицями двох українських класиків — Івана Франка та Тараса Шевченка.
Три зруби, чотирибічний пірамідальний верх над навою і оборка ґонтового піддашшя по периметру – типові ознаки бойківської церкви. Такі храми неначе мімікрують під своє середовище, а воно у них зрозуміло яке: ялини та гірські вершини. Бойківські храми виглядають у своєму краї найбільш органічно, природньо. Чудово.
Датують сколівську святиню майже фантастичним для Карпат 1597 роком. Це робить храм одним з найдавніших у регіоні – і, здається, абсолютним чемпіоном за віком серед бойківських святинь. Та документальних підтверджень цьому факту історики поки що не знайшли. Опираються на перекази містян. Хоча ґрунти тут непевні, піди відрізни правду від видумки. Є й інший переказ, згідно якого біля Пантелеймонівської церкви колись закопали свої скарби опришки, що спустилися з гір.
Відомо, що колись церква була присвячена св. Параскеві.
У 1896 р. неподалік від щойно зведеного римо-католицького костелу зводять неовізантійську і чималу муровану церкву Різдва Богородиці. Теж греко-католицьку, як і старенька парафіяльна церквиця. Відтоді місто ну не те щоб забуло про пам’ятку, але користуватися нею стало значно менше. Богослужіння у ній відбувалися відтоді лише у великі релігійні свята. Так тривало понад 40 років, аж поки у вересня 1939 р. Сколе з польського містечка перетворилося на радянське.
Храм закрили, звісно. Деякі образи з іконостасу знищили, цінні речі розікрали. Недовго споруда стояла без діла: святиня знову відчинила свої двері для віруючих Сколе (або Сколього, як кажуть місцеві) у перші роки після Другої світової війни. Якраз йшла реконструкція церкви Різдва Богородиці, котра сильно постраждала від обстрілів. Поки її ремонтували, молитися люди ходили до Пантелеймонівської.
А ще пізніше в старій церкві відкрили історико-краєзнавчий музей. Діяв він до 1990 року. Потім храм повернули одній з греко-католицьких громад райцентру. 9 серпня 1993 року, через майже 50 років, тут знову відбулося богослужіння. Ще до повторного освячення храму – воно мало місце 21 вересня того ж року.
А вже за ґрунтовний ремонт взялися у середині 1990-х рр. Замінили перекриття (1997), купили нові дзвони.
14 квітня 2009 року церква спалахнула сірником. Згоріло 45 квадратних метрів внутрішніх стін та дах споруди. Дуже часто пожежі є реквіємом дерев’яним храмам. Після навіть невеликих люди беруться на місці старовинних церквиць будувати велетенські кам’яні сучасніші святині. Та не так сталося у Сколе. Занадто у Пантелеймонівської церкви був поважний вік і не менш поважний статус пам’ятки архітектури національного значення. Вже наступного року храм відремонтували.
Поруч з церквицею – великий різьблений хрест під ґонтовим дашком на північ від храму та трохи опецькувата дерев’яна двоярусна дзвіниця. Вона вже у південній частині церковного двору. Майстер Сень Школовець збудував цю квадратну у плані будівлю у 1760 році. Про це зберігся напис на одвірку споруди. Колись перший ярус дзвіниці слугував брамою, через котру парафіяни поспішали на служби до храму. Тепер тут поскладані образи, що вціліли на пожежі. Зараз комплекс має окремий вхід поза дзвіницею.
З 1994 р. при храмі діє церковне братство св. Володимира.