Таке і з людьми буває. У Софії Ротару були не лише “Хуторянка” і “Одна калина за вікном”, а й “Два перстені” чи “Сизокрилий птах”. За них не тільки “Хуторянку” пробачиш, але принаймні певну повагу відчуєш: було колись і могутнє, і гарне, і щемке.
От та ж ситуація і з Махнівцями на Золочівщині. Зараз місцева дерев’яна церква святих Кузьми та Дем’яна нагадує не так пам’ятку архітектури, як виставку досягнень сучасних будівельних матеріалів. Хоча храмів такого віку на Галичині зовсім мало – і церква мала б пишатися своїм статусом і виглядати так, як вартує монументу, що з’явився аж наприкінці XVII століття – у 1697 році.
Така точна дата відома завдяки вирізьбленим цифрам на одвірку. Храм хрестовий у плані, головний купол – восьмигранний. Бічні крила та бабинець вкриті тригранними верхами з невеликими куполами зверху.
Зовні храму Кузьми і Дем’яна 300+ років ніяк не даш, але це не комплімент. Всі чотири верхи вкриті сірою бляхою, зруб стін захований під… що це у нас? Ондулін, тес, вагонка чи ще щось з сучасних матеріалів? Старі наші храми вражають крихітними вікнами: скло було коштовним матеріалом, у бідних сіл не було достатньо коштів, щоб засклити великі вікна. У Махнівці ж вікна нормального (з точки зору сучасної людини) розміру. Отже, їх розтесали вже у пізніший період, поглумилися над автентикою. Коли це сталося, достеменно не відомо: храм пережив кілька великих ремонтів та розширень, перший з котрих стався ще у XVIII столітті. Остання ж фахова реставрація мала місце у 1970 р. Неначе розтесаних вікон мало, стіни ще й пофарбовані у насичено-зелений колір. Смарагдовий, кажуть психологи, заспокоює, але у Махнівцях шкодуєш, що не возиш з собою у мандри пляшечку валеріанки. Бігти у село шукати аптеку не хочеться: церква стоїть при самому в’їзді у Махнівці, праворуч від дороги, ще до того, як почнуться сільські вулиці.
Реабілітуватися за зовнішній вигляд святиня може в інтер’єрі. Якщо пощастить зазирнути досередини, побачите справжній художній скарб. Це чотириярусний бароковий різьблений вівтар. Автор його – відомий галицький майстер іконопису, талановитий Йов Кондзелевич. Створив цей іконостас художник у 1720-1722 рр. на замовлення луцького єпископа Йосипа Виговського, онука Івана Виговського, гетьмана війська Запорізького. Багатий різьблений декор виготовив інший майстер – сніцар Іван Карпович.
Стіни зберігають рештки поліхромії з XVIII століття.
Відомо, що до того, як Золочівщина у вересні 1939 р. потрапила під юрисдикцію Радянського Союзу, храмом у невеликому селі опікувався граф Юрій Потоцький з Поморян (до поморянського замку від Махнівців зовсім недалеко).
Гарно та автентично виглядає і надбрамна дзвіниця старої церкви. Ось тут і бачиш, якою натуральною, красивою та вишуканою може бути народна дерев’яна архітектура. І колір дзвіниці, і акуратні рядочки ґонту на стрімкому даху, і витончений силует аркади галереї третього ярусу – все тішить око. Мистецтвознавці вважають, що дзвіниця навіть старіша за сусідку-церкву і мала певні оборонні функції. У разі ворожих нападів могла служити і як фортечна вежа.
У селі існує переказ, що і надбрамна дзвіниця, і церква зведені на місці значно старіших храмових споруд, котрі згоріли під час якогось з частих у цих краях татарських набігів. Село хотіло відновити богослужіння якомога швидше, але будівництво дерев’яних храмів – процес тривкий, треба мати вчасно і правильно зрубану деревину: колоди для зрубів, колотий ґонт для покрівель. З ситуації вийшли наступним чином: у Махнівці з сусіднього лісу перевезли дерев’яну капличку. У ній і молилися якийсь час. Пізніше капличка приросла ще на один ярус — і стала дзвіницею храму. Відомо, що ту лісову капличку збудував майстер з Поморян.
Вже заради самої дзвінички варто відвідати це маленьке опільське село на межі Галичини та Поділля, а як згадати ще красу іконостасу.